Однокласники- рассказ

9 Жовтня, 20131058Суспільство

Фото: www.stihi.ru

Можливо, це й дивно, але Андрій передчував, що його сімейне щастя - ілюзія, яка існувати довго не зможе.

 Коли народилося таке передчуття? У день весілля. Дев'ятнадцятирічна світловолоса Аня красуня-наречена, студентка, майбутня журналістка за не такі вже довгі свої роки, ймовірно, запаморочила голову не одному десятку хлопців. А тридцятирічний Андрій, інженер-програміст, хоч і здавався молодшим за свої роки і випромінював якусь непоказну але відчутну, внутрішню підтягнутість, на тлі майбутньої дружини виглядав просто, мабуть, навіть занадто звичайно. Втім, крихкість створеної молодятами сім'ї, істинна чи уявна, не заважала Андрію із щирою ніжністю ставитися до Ані.
А тому навіть того холодного, зимового дня, коли втомлений від роботи в
обчислювальному центрі Андрій, повернувшись додому, побачив на холодильнику записку Ані з проханням забути її і готуватися до розлучення, замість подиву і злості до дружини, він відчував тільки щемливий жаль.
Відтоді минуло більше двох місяців. Тепер вже холостяцький свій вечір, програміст коротав за комп'ютером. А що залишилося в його житті, крім роботи? Друзі? Справжніх не було, а от просто знайомих було хоч греблю гати. Проте зарадити вони не могли. 
Років за два до весілля програміст зареєструвався в "Однокласниках", але з тих пір всього кілька разів користувався мережею. І раптом Андрієві спала абсолютна несподівана думка: "А чому б і ні", - "чому б не зареєструватися в "Однокласниках" знову, але під виглядом жінки, щоб спробувати проникнути в таємницю жіночої логіки, зігравши роль представниці слабкої статі? І якщо вдасться запросити на побачення чоловіка за допомогою комп'ютера, а потім на "побаченні", зізнатися в скоєному можна буде разом із "жертвою" посміятися над чоловічою наївною довірливістю.
Андрій ще міркував, а пальці його бігали вже по клавіатурі, створюючи новий акаунт з жіночим ніком.
"Нехай хоч одна людина, яка попадеться на мою вудку в мережі, зрозуміє, що довіряти Інтернету так само безглуздо, як і довіряти жінці”.
Переписка в “Однокласниках” Олени та Андрія, які знайшли одне одного в мережі під вигаданими ніками, тривала два тижні. А потім, були призначені час і дата зустрічі у центрального входу до Київського головпоштамту. 
Андрій прийшов на Хрещатик, за двадцять хвилин до призначеного часу, повільно походжав повз вхід у головпоштамт і раптом, несподівано вихопив поглядом серед юрби самотню жінку. Щось знайоме було в худенькій, невисокій фігурці.
"Невже? Неймовірно! Та ні, цього не може бути, занадто вже фантастично",-розсудив програміст, вдивляючись в профіль особи незнайомки, яка не помічала його погляду, -"або ... Оленка???".
У напруженій пам'яті абсолютно чітко спливло обличчя гарної, тендітної сімнадцятирічної дівчини з коротко підстриженим, каштановим волоссям. То було обличчя його однокласниці. Дівчинки, у яку Андрій, по-хлопчачому наївно, закохався в десятому класі. Олена в Андрія теж. Вони навіть прізвисько отримали
одне на двох : «любов до труни” . Майже щодня, хлопчик і дівчинка в школу приходили разом і йшли з неї удвох. А потім випускні іспити, вступ до вузу, початок студентського життя. Андрій з кожним місяцем все рідше зустрічався з Оленою, а на другому курсі написав для колишньої своєї однокласниці вірш, який їй і подарував.
Звичайно, Андрій тепер побачив не сімнадцятирічну школярку, але свою однолітку.. 
Олено? - дещо винувато запитав Андрій.
Так, я, - просто відповіла жінка.
Тепер вона розглядала колишнього друга з цікавістю. А ось суму в розумних, сірих очах Олени не було і Андрій, чомусь, цей факт відзначив для себе з жалем.
Вітаю тебе, Андрію, - повільно промовила вона, - скільки ж це ми років не бачилися? .
Напевно, щось близько тринадцяти.
Кілька секунд вони стояли мовчки, уважно вивчаючи одне одного.
У ті миті ніхто з них не бажав згадувати минулі післяшкільні роки, але мимоволі вони проносилися у їхніх головах, створюючи цілісну і сумну картину розлуки. Добровільноі ролзлуки.
Олені роки ті принесли невдале, недовге, бездітне заміжжя і самотність, з якою вона вчилася жити. А що приніс післяшкільний час Андрію, читачеві вже відомо. Раптом почався дощ.. Зимовий дощ під сонцем. Андрій схопив за руку Олену і потягнув її до підземного переходу. Через кілька хвилин колишні закохані сиділи за столиком у кафе. Олена не відмовилася від пропозиції Андрія випити кави разом, хоча й запитала:
- Так ти, може, поспішаєш кудись?
- Якщо чесно, ні. У мене біля головпоштамту була призначена зустріч, але якщо пропущу її, нічого страшного не трапиться.
- Зустріч? У мене теж і також не особливо важлива.
- Розумієш, нікому іншому не розповів би, але тобі можна. Два місяці тому від мене пішла дружина і от якось, пару тижнів тому, зареєструвався в "однокласниках" під жіночим ніком, ну, щоб розіграти якогось, такого ж легковірного, як і я, чоловіка. Показати йому, наскільки ненадійні інтернет, і, вибач, слабка стать.
"Та-ак... це більш, ніж цікаво. Ате я зараз, тільки зараз, після твоїх слів подумала, а може, справа не в жінках або чоловіках, а в людях взагалі:
- Ти вигадав собі нік "Клеопатра"?
- Так, - вкрай здивовано відповів він. - Як? Так ти, що, виходить, "Юлій"? Це твій нік?
- Мій, - тихо промовила Олена.
За інших обставин таке несподіване, взаємне викриття двох любителів похмурого гумору могло б викликати у них сміх, але тільки не у двох колишніх закоханих, що не бачилися тринадцять років.
- Дивно, що "Однокласники" звели сьогодні саме нас, - із сумом промовила Аня. - мене ж теж не так давно залишив чоловік.
- Правда? — здивовано запитав Андрій.
- Правда.
- А може, і не було ніяких тринадцяти років, а минула лише мить?",- запитав себе
подумки Андрій.
Думати ні про що не хотілося, а тільки б сидіти ось так, довго-довго, навпроти одне одного.
- А пам'ятаєш, як ми замість факультативу з англійської мови, у випускному класі, пішли в цирк? - Несподівано запитав Андрій.
- Пам'ятаю, - відповіла жінка.
- Ходімо зараз у цирк!
- У цирк? Зараз? — здивувалася Олена.
Так, - підтвердив своє запрошення Андрій, кинувши погляд на годинник, - програма розпочнеться вже незабаром, але ми встигнемо. А в цирку Льоня Клюєв працює адміністратором, Льонька, з паралельного класу, пам'ятаєш? Так що квитки дістанемо, навіть якщо їх немає в касі.
Через дві години колишні закохані сиділи на третьому від арени ряду цирку і не могли вирішити для себе, чи сміятися їм над кумедним клоунськими репризами, чи варто, все ж, подивитися на життя інакше. І зробити, нарешті, крок назустріч один одному?

Юрій ТОКАР.

   За двадцать пять лет преподавания я встречал разных детей: злых и добрых, веселых и грустных, громких и тихих, нередко даже загадочных. А сейчас речь пойдет о Настюше. Назвать худенькую, хрупкую, третьеклассницу без двух передних, молочных, зубов, но с длинными, русыми волосами Настей, почему-то, язык не поворачивался. Только: «Настюша» и никак иначе, – решил я сразу для себя и всю смену обращался к девочке именно так. Искренняя, но, вместе с тем, неуверенная, растерянная улыбка и озорство во взгляде, казались всегда ни к месту грустными. Но в первый же вечер, когда дети уже укладывались в кровати, пережив первый день, ко мне кто-то постучал. У дверей стояла десятилетняя Аня, соседка Насти по комнате. Она очень серьезно спросила: – Вы можете зайти к нам? Могу, – ответил я, – а что случилось? – Настя там какая-то, ну, я не знаю как объяснить, не такая она как надо, – немного испуганно заявила Аня.

   Когда я вошел в детскую комнату, Настюша не плакала, а сидела посередине кровати, в позе йога, замотанная в простыню. Сразу взглянув на меня, не дожидаясь вопроса, произнесла спокойно, очень медленно и задумчиво: – Я видела сейчас свою маму. Она умерла год назад от рака крови.

– Видела? – спросил я.

– Да, – еще тише ответила девочка.

   На несколько секунд я растерялся, но потом, совершенно не кривя душой, тоже негромко сказал:

 – Это же хорошо, Настюша! Ведь мама всегда помнит о тебе, даже на небесах. Она была, есть и будет, потому что душа человеческая бессмертна. Понимаешь? Девочка утвердительно кивнула головой.

– Ты В Церковь ходишь?

– Редко. Только с бабушкой, – еле слышно произнесла она.

- И слава Богу, что бываешь в храме.

   Я погладил ладонью ребенка по голове и вышел из комнаты. Конечно, никакие педагоги не заменят ребенку матери, но, осознавая это, не попытаться хоть немного согреть раненую душу маленькому созданию, я не мог. Пришлось и учить ее плавать в море, и, при случае, зашивать футболки и тапочки, и смешить, особенно по вечерам или ранними утрами, когда девочка скучала по-особенному, выпадая из омута дневной суеты. Понятно, что привязалась бы малышка и к любому другому взрослому, который бы услышал ее, а не только слушал. Из-за такой привязанности она редко выпускала мою руку, всегда крепко держась за нее своей маленькой ладошкой, как за соломинку дарящую, может и призрачную, но надежду.

   На четвертый день пребывания детей в «Гвоздике», которая уютно утопала в тени неожиданно  зеленых для выгоревшего, выцветшего лета высоких кустарников и стройно-величавых тополей, проходил грандиозный, в масштабах детской здравницы, танцевальный конкурс. Аж девятнадцать отрядов пытались представить зрителям свое видение танца. Все стили на импровизированной эстрадной площадке перемешивались, и такая музыкально-зрелищная бессистемность порождала ощущение карнавала. Настюша, что сидела рядом со мной, погрузилась в праздничную атмосферу и внимательно наблюдала за происходящим. Внезапно девочка решительно сжала мою руку и, не отрывая взгляда от сцены, тихо произнесла: «А у моей мамы есть такие модные, цветные штанишки, как у той длинноволосой девочки, которая только что выступала. Мама же маленького роста! А купили мы их на базаре, на Барабашовке, в Харькове, когда ездили туда прошлым летом за школьной формой для меня…»

   Похоронив много лет назад свою маму, а позапрошлым летом лучшего друга, за годы преподавательской работы встречаясь с бедой не раз, не думал, что в свои сорок семь внутри меня еще может что-то оборваться от разговора с ребенком. А вот оборвалась. Не знал я, как ответить малышке, поэтому просто погладил ее по руке, понимая веру Настюши в то, что мама не оставила ее на Земле, поднявшись в небеса, что она ждет ее дома. Конечно, так не могло продолжаться долго. Впоследствии, девочка стала смотреть на сцену как ни в чем не бывало. Или это только казалось? Вернулась вона  сегодняшний день или пока еще там, по летней, позапрошлогодней Барабашовке ходит с мамой между рядов торговцев? Не мог я себе ответить, глядя на Настюшу.

   Вечером того же дня я подарил ей молитвенник, маленькую, синенькую книжечку, купленную за несколько месяцев до того в Киево-Печерской Лавре. В нем были различные молитвы, в том числе за упокой. Девочка с благодарностью приняла подарок. А потом каждый день я видел, как вечерами Настюша внимательно читала молитвенник. При этом казалось, что она излучала мягкий свет – как мерцающая, потерявшаяся бусинка.

Юрий ТОКАРЬ.